В нашій бібліотеці є чудова книга Богдана Красавцева （з підписом автора） для дітей " Еко - історії для моїх маленьких друзів".
Запрошуємо почитати таку цікаву повчальну книгу.
Міжнародний день Матері-Землі
22 квітня уся світова спільнота відзначає Міжнародний день Матері-Землі. І дійсно, Земля є нашою Матінкою та Годувальницею. Це спільний дім для всього людства, у якому створені дивовижні умови, що дозволяють людям отримувати радість та насолоду від життя.
У той самий час відношення людини до Землі, як до свого помешкання, є тільки споживацьким. Не всі усвідомлюють той факт, наскільки сильно кожен з нас впливає на стан планети. Питання тільки в тому, яким є цей вплив: позитивним чи негативним? Ця дата дозволяє кожному поставити собі це питання, а також задуматися над тим, що хорошого я можу зробити для свого дому, для своєї матінки.
ЯК ВІДЗНАЧАТИ МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МАТЕРІ-ЗЕМЛІ?
В цей день в різних куточках світу проводяться конференції, симпозіуми та акції, спрямовані на розкриття проблем, пов’язаних з екологічним становищем нашої планети. Люди мають можливість замислитися над цими проблемами, а також зрозуміти, що від кожного з них залежить, те яка буде їхня домівка.
У Міжнародний день Матері-Землі є така цікава традиція – Дзвін Миру. Ця традиція підтримується в різних країнах. А звуки дзвону закликають кожного жителя планети об’єднатися у справах захисту миру та збереження дивовижних багатств нашого світу. Люди мають сконсолідуватися, адже тільки так ми можемо досягти позитивних змін у різних сферах функціонування Землі. Водночас дзвін символізує спокій, мир, дружбу, братерство різних народів попри расову, культурну та соціальну приналежність.
ЧОМУ ВАЖЛИВИЙ ЦЕЙ ДЕНЬ?
Міжнародний день матері-землі відзначається, щоб нагадати кожному з нас про те, що Земля та її екосистеми забезпечують нам життя та утримання. Також в цей день підвищується свідомість колективної відповідальності, як це вказано в Декларації ООН, що проходила в Ріо-де-Жанейро у 1992 році.
Міжнародний день матері-землі надає можливість підвищити обізнаність громадськості у всьому світі щодо проблем, що стосуються добробуту планети та всього життя, яке вона підтримує.
Іван Григорович Верхратський (24 квітня 1846 – 29 листопада 1919, псевдоніми — Любарт Горовський, Любарт Співомир Лосун, Подоляк, Щипавка та ін. ) – український галицький натураліст, педагог, мовознавець, письменник, громадський діяч.
Іван Григорович Верхратський народився 24 квітня 1846 року в селі Більче, тепер Більче-Золоте Борщівського району. У 1848 р. батько помер і мати залишилася з 4-ма дітьми. Згодом вона переїхала до Львова, тут І. Верхратський вступив до звичайної школи, пізніше — до гімназії.1868 року закінчив філософський факультет Львівського університету і природничі курси в Кракові (1874). В 1868 прибув зі Львова викладати українську та німецьку мови у Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, де його учнем був, зокрема, Іван Франко. В тому ж році робив спробу організувати в Дрогобичі просвітянське Товариство відразу після створення «Просвіти» у Львові, але не зумів через надто сильну тут тоді москвофільську хвилю.
І.Верхратський пригорнув Івана Франка до себе, давав книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:
Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…
Пізніше І. Верхратський також викладав природознавство в українських гімназіях Станіслава і Львова.
Наполегливо працював над дослідженням південно-західних українських говорів.
Велику увагу приділяв вивченню фольклору лемків Словаччини, де здійснив подорожі у 1897 і 1899 рр. Перша праця, присвячена фольклору лемків південних схилів Карпат, «Гоя дюндя і собітки на Угорській Русі» (1899), в якій подано опис основних календарних звичаїв разом з весняними піснями із сіл Вапенник, Петрине, Дрічно, Збійне. Обряд собіток записаний у с. Бодружаль. Багатий матеріал, що охоплює 36 сіл Лабірщини, Бардіївщини і Спишу, подав у монографії «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» (1901).
Мові лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка є найґрунтовнішою працею в цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словаря».
Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові і першим головою його математично-природничо-медичної секції.
Основоположник української наукової термінології з природознавства.
У 1880 році видавав журнал «Денниця».
29 листопада 1919 р. Іван Верхратський помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Твори Івана Верхратського :
Верхратський І. Miscellanea. З дяківської лїтератури / Іван Верхратський // Записки Наукового Товариства імени Шевченка / під ред. М. Грушевського. – [Львів], 1913. – Т. 63 ; Кн. 1; Рік 22. – С. 147.
Верхратський І. Про говор галицьких лемків / Іван Верхратський // Бабич Н. Д. Історія української літературної мови : практ. курс : навч. посіб. для студ. вузів / Н. Д. Бабич. – Львів, 1993. – С. 234–235.
Про життя і творчість Івана Верхратського.
Верхратський Іван (1846–1919) – природознавець, педагог і філолог // Енциклопедія українознавства : словникова частина / гол. ред. В. Кубійович. – Львів, 1993. – Т. 1 : Аб-Го. – С. 234.
Іван Верхратський (26.04.1846 – 29.11.1919) – філолог, письменник, природознавець // Дивослово. – 2003. – № 12. – С. 51–57 : фото.
Іван Верхратський (24.04.1846–29.11.1919) – натураліст, педагог, мовознавець, письменник / упоряд. Богдан Пристай // 150 славних українців Дрогобиччини / Б. Пристай. – Дрогобич, 2012. – С. 19–21.
Гнатюк М. Безкомпромісна полеміка. До взаємин І. Франка з І. Верхратським / М. Гнатюк // Дзвін. – 1996. – № 8. – С. 141–144.
Головацький І. Д. Верхратський Іван Григорович / І. Д. Головацький // Енциклопедія історії України / редкол. В. А. Смолій (голова), В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський, В. О. Горбик. – К., 2005. – Т.1 : А-В. – С. 494. – Бібліогр. в кінці ст.
Горак Р. Іван Франко. Кн. 3. Ґімназія / Р. Горак, Я. Гнатів ; Львів. літ.-мемор. музей Івана Франка. – Львів : Вид-во ОО.Василіян, 2002. – 360 с.
Городецька О. Формування науково-педагогічного світогляду Івана Верхратського в контексті розвитку науки та освіти Галичини друга половина 19 початок 20 століття / Оксана Городецька // Рідна школа.– 2010.– № 12.– С. 49–53. – Бібліогр. в кінці ст.
Гриценко П. Ю. Верхратський Іван Григорович / П. Ю. Гриценко // Українська мова : енциклопедія / [редкол.: В. М. Русанівський, О. О.Тараненко, М. П. Зяблюк [та ін.]. – К., 2000. – С. 63. – Бібліогр. в кінці ст.
Гумецька Л. Л. Верхрацький Іван Григорович / Л. Л. Гумецька // Українська літературна енциклопедія. – К., 1988. – С. 297.
Железняк М. Верхратський Іван Григорович (26.04.1846 –29.11.1919) – природознавець, філолог / М. Г. Железняк // Енциклопедія Сучасної України / гол. ред. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, О. М. Романів [та ін.]. – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 297. – Бібліогр. в кінці ст.
Жилко Ф. І. Г. Верхратський : [про дослідницьку роботу в галузі укр мовознавства] // Українська мова і література в школі.– 1966. – № 4.– С. 94–95.
Закревська Я. Внесок Івана Франка у розвиток науки про українські діалекти / Ярослава Закревська // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин : матеріали Міжнарод. наук. конференції (Львів, 25-27 вересня 1996р.) / ЛНУ ім. І. Франка, Ін-т українозн. ім. І. Крип’якевича НАН України ; [редкол.: Л. Бондар [та ін.]. – Львів, 1998. – С. 652–656. – Пристор. бібліогр. На С. 656 згадано Івана Верхратського як дослідника діалектних текстів.
З наукової спадщини Івана Верхратського. З поетичної спадщини Івана Верхратського // Дивослово. – 2003.– № 12. – С. 55–57.
Кобів Ю. Творці українського природознавства Іван Верхратський та Микола Мельник / Ю. Й. Кобів // Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці : зб. нарисів / упор. і передм. О. К. Романчука. – Львів, 1992. – С. 495–511.
Кріль М. Культура [Дрогобича в умовах монархії Габсбургів] / М. Кріль, Ю. Стецик, В. Тельвак // Нариси з історії Дрогобича : (від найдавніших часів до поч. ХХІ ст.) / наук. ред. Л. Тимошенко ; [літ. ред. Р. Пастух] ; ДДПУ ім. І. Франка ; Іст. фак-т ; НТШ [та ін.]. – Дрогобич, 2009. – С. 125–137.
Лаборева О. Славетні імена : біографічні довідки про видатних українських мовознавців / О. Лаборева // Українська мова та література. – 2014. – № 21. – С. 32–41.
Микитюк О. “А для мене найдорожчі кургани Вкраїни”. Іван Верхратський : [науковець, мовознавець, літератор, гром. діяч Галичини. Подані роботи з наук. спадщини про мову та поет. твори] / О. Микитюк // Дивослово. – 2003. – № 12. – С. 50–57.
Москаленко А. А. “Знадоби до словаря южноруского” Ів. Верхратського / А. А. Москаленко // Нарис історії української лексикографії / А. А. Москаленко. – К., 1961. – С. 73–76.
Один із шкільних учителів І. Франка : до 125-річчя від дня народження І. Верхратського // Календар класного керівника на 1995–1996 навч. рік. – Дрогобич, 1995.– С. 142–144.
Романюк М. Верхратський І. Г. (1846–1919 рр.) український філолог, історик, природознавець / М. Романюк // Оратаї журналістської ниви : українські редактори, видавці, публіцисти. – Львів, 2002.– С. 28–29.
Франко І. Вер-ий [Іван Верхратський] : поезія, що не ввійшла да збірок / І. Франко // Зібрання тв. : у 50 т. : Т. 1–25 : Художні твори / І. Франко. – К., 1976. – Т. 2 : Поезія. – С. 285.
Хомин Р. Дослідження природничо-наукової діяльності Івана Верхратського : диплом. робота / Р. М. Хомин ; наук. керів. В. С. Кавчак. – Дрогобич : б. в., 2015. – 39 с.
Хропко П. Верхратський Іван (пс. Любарт Горовський) (24.04.1846– 29.11.1919) – український філолог, педагог, письменник, природознавець / П. Хропко // Українська література у портретах і довідках : давня література – література ХІХ ст. / [редкол. : С. П. Денисюк, В. Г. Дончик, Р. В. Мовчан, В. Ф. Погребенник та ін. ]. – К., 2000. – С. 44. – Бібліогр. в кінці ст.
Худаш М. І. Г. Верхратський / М. Л. Худаш // Мовознавство. – 1971. – № 4.– С. 12–13.
Verkhratsky Ivan // Encyclopedia of Ukraine. / ed. by D. Husar Struk. – Торонто ; Лондон : University of Toronto Press Incorporated, 1993. – Т. 5 : St – Z. – C. 584–585.
Книга завжди була чудовим подарунком, а ще — хорошим супутником у подорожах. Mи підібрали для вас 10 цікавих книг, які варто погортати на дозвіллі. Розповіді мандрівників, останні бестселери, історії, що надихають і розвивають... тож обирайте, що кому ближче, кидайте у валізи і вирушайте в дорогу!
«Що це взагалі таке?
150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі», Вілл Ґомперц
Своєрідний путівник для усіх, хто весь час хотів розібратися у сучасному мистецтві, але залишав це на потім. Автор у доступній формі пояснює, чому сучасне мистецтво деколи настільки незрозуміле для сприйняття і при цьому так дорого коштує.
В анотації видавництва йдеться:
Від водяних лілій Моне - до соняшника Ван Гога, від супів Ворхола - до бананів Хьйорста з маринованою акулою; почути цікаві історії про світові шедеври, зустрітися з художниками, якими вони насправді були, і відкрити справжню сутність сучасного мистецтва.
«Прогулянка лісами. Двоє лінюхів проти дикої природи», Білл Брайсон
Чудова розповідь для мандрівників і навіть тих, хто подорожує на дивані. Адже природа здатна багатьох надихнути й навіть повернути жагу до пригод.
Автор з товаришем, який вирішив поставити крапку у стосунках з алкоголем, відправляються у непросту подорож Аппалацьким маршрутом. Тут можна зустріти страшенних хижаків і втратити лік часу, милуючись неймовірними гірськими пейзажами. А ще ця історія - неймовірно кумедна і може змусити змінити ритм життя.
«Стамбул. Спогади та місто», Орхан Памук
Зверніть увагу на це видання, якщо плануєте побувати у Туреччині. Тут немає нудного вихваляння улюбленого міста від місцевого автора.
Навпаки, Орхам Пампук розкриває секрети й таємниці Стамбула, які навряд чи розкаже пересічний гід. Тут усе: вузенькі вулиці, османські вілли та канали, розповіді про людей (письменників, журналістів, художників), які й роблять Стамбул таким видатним, як його знає світ.
«Фієста. І сонце сходить», Ернест Гемінґвей
Літо, подорожі з Парижа на бій биків до Іспанії. Алкогольний дурман і танці, а ще шалене кохання і зрада. І все - у Джейка Барнса відбувається з легкістю – нові знайомства, мандрівки потягами і автобусами та ночівлі просто неба. Він зовсім не цінує того, що має. Йому просто більше нічого втрачати.
Цей твір Гемінґвей написав у 1925 році після власної подорожі до Іспанії, коли його друзі перетворилися на ворогів, а сама історія на роман. До речі, саме у цьому романі набув чітких окреслень вислів «втрачене покоління» - про людей, які намагаються віднайти себе після виснажливої війни. Здається, актуальності це не втрачає і зараз.
«Шантарам», Грегорі Девід Робертс
Це неймовірна пригодницька історія про Індію. Світ - зовсім не схожий на наш, який дивує і захоплює. Грегоді Девід настільки реально передає свої відчуття, що, здається, ти не гортаєш сторінки роману, а дивишся фільм. Головний герой – наркоман і грабіжник, який тікає з в’язниці та шукає нового життя в Індії. Саме тут йому дають нове ім’я і він здобуває нове покликання – рятувати життя у нетрях.
У Мумбаї герой випробовував здається все: пригоди, небезпеку, кохання, біль, дружбу, зраду, кінобізнес, смерть, бійки, політичні та кримінальні розбірки, наркотики, зброю, філософські бесіди, війну і, звісно ж, індійські традиції, індійську кухню, індійські танці та співи.
А ще за усіма перипетіями у книзі повно філософських роздумів і хороших цитат. Якщо сподобається «Шантарам» - можна сміливо брати продовження цієї історії «Тінь гори».
«Bonjour, печале!», Франсуаза Саган
Ця книга – один з улюблених творів у нашій редакції. Дехто перечитував її навіть кілька разів. Насправді тут дві повісті. Крім тієї, що винесена в назву книги, ще є історія «Чи любите ви Брамса?».
Гаряче літо у Парижі й наші герої тікають на віллу на Лазурному березі, де й розгортаються усі пристрасті. Персонажі добре знають один одного і для спілкування їм здається достатньо одного погляду. І тут варто навести цитату:
Щоб приємно проводити вечори з такими людьми, треба чи бути напідпитку і для забави затівати з ними суперечки, чи бути в інтимних стосунках з кимось із подружжя.
Утім, керувати коханням неможливо, і щоб усвідомити цінність стосунків, здається, треба щось втратити.
Варто зазначити, з видання «Bonjour, печале!» і розпочалася літературна кар’єра Франсуази Саган. На момент написання їй самій було 19 років і вона була нікому не відомою. Ця книга спровокувала справжній скандал у католицькому світі Франції, а авторка отримала визнання і матеріальну незалежність.
«Не озирайся і мовчи». Макс Кідрук
Нам особливо приємно внести цю книгу до переліку, адже Макс Кідрук – наш рівненський автор. Хоча уже давно визнаний і улюблений далеко за межами Рівного.
«Не озирайся і мовчи» - це теж свого роду подорож, щоправда, не на курорт, а в зовсім інший світ. Звичайна родина переїздить до нового місця і підліток вимушений ходити до нової школи. А якщо ти в 14 років розумніший від поліна та до того ж сором’язливий, то, вірогідно, у новому колективі перетворюєшся на об’єкт недолугих жартів і цькування однолітків. Але і в такому оточенні можна знайти друга, який відкриває «новий світ», достатньо тільки піднятися ліфтом на 10-й поверх.
Попри чудово змальоване існування паралельного світу, ця розповідь не дає відірватися своїми цілком реальними стосунками й проблемами. Особливо книгу рекомендують батькам підлітків.
«Вишня і Я», Олексій Чупа
Літня, пронизлива, ніжна історія про те, як маленька дитина здатна змінити життя дорослого чоловіка.
30-річний Ярчик знаходить посеред крамниці дитину із запискою «попіклуйтесь про неї, будь ласка», бере 6-річну Вишню на виховання і відтак кардинально змінює своє життя. Був цей крок виявом інфантильності чи відповідальності? Хто насправді ховається у діалогах Вишні та Ярчика, — так описали твір під час його презентації.
Ця історія у книзі триває рівно три літніх місяці. Тут немає складних зворотів – усі речення прості, що створює атмосферу легкості і щирого спілкування. До речі, містечко у якому живе Вишня і Ярчик – це рідна для автора Макіївка на Донеччині. Для тих, хто шукає літнього настрою – те, що треба.
«У дорозі», Джек Керуак
Це справжня класика американської літератури. Роман написаний усього за три тижні перетворився на культову американську подорож.
«У дорозі» - роман, що складається із записок автора, який робив їх на різних аркушах паперу під час власної мандрівки. Тобто, по суті, це автобіографічний роман, що якнайкраще передає настрій часу 1950-х років у США. Подорож автомобілем – їхати далі, заради того аби їхати. Герої книги – люди, які понад усе люблять дорогу з одного кінця країни до іншого, джаз, секс, алкоголь і нічні розмови-одкровення. Здається, що тільки у дорозі людина почувається вільною – немає жодних зобов'язань, поки не дістанешся до пункту призначення.
«У дорозі» не варто чекати вибухової кульмінації, а сучасне покоління взагалі з дикістю буде сприймати стиль життя і поведінку героїв. Втім, саме цей роман його автор, герої й загалом покоління того часу змінили світогляд у США.
«Ніч лагідна», Френсіс Скотт Фіцджеральд
Спекотне літо і пляжі, нескінченні вечірки й веселощі заможного подружжя Діка і Ніколь Драйверів. Ймовірно, саме це й привабило 17-річну голлівудську акторку до знайомства з харизматичним Діком. Утім, здається не все так просто. Подружжя щасливо закохане одне в одного. Проте, уже зовсім скоро нам стає зрозуміло: те, що відбувається у компанії та вдома за закритими дверима - протилежні речі.
Дізнатися про секрети у шафі головних героїв якраз і допомагають інші персонажі. Це - не звичайний любовний трикутник, надто витончені почуття і зв’язки. Дік, що виступає рятівним колом для дружини, уже зовсім скоро сам опиниться за бортом.
До певної міри це - автобіографічний твір, який багатьох читачів потім спонукає дізнатися більше про Фіцджеральда. Вражає багата мова автора і його манера сплітати речення, що й себе відчуваєш учасником тих подій, та навіть чуєш той аромат літа.
На початку квітня діти👭👬👫👯 і дорослі👨👩 всього світу святкують день народження дитячої книги📖📖📖. З моменту появи на світ людина починає вчитися. Вона вчиться ходити, говорити, пізнає навколишній🌎 світ💼. ЇЇ вчать сонячний промінь🌞 і метелик, який сів на квітку, кумедна картинка🏕 і добра пісня,🎼 весела гра🛤 і улюблена книга.📖
А у нас знову гарна новина. Чудовий подарунок для дітей - читачів нашої бібліотеки, На вас чекає знайомство з кумедною дівчинкою на ім’я Джуді Муді, у якої частенько змінюється настрій. Він буває хороший, поганий, передшкільний, шкільний – який завгодно. А ще у неї є молодший братик Стінк, найкращий друг Рокі та «заклятий» друг Френк Перл. Вони потрапляють у різноманітні пригоди, вчаться тішитися маленьким і великим радощам. А головне – вони неодмінно подарують усім читачам усмішку!
Тільки , нажаль, взяти почитати можна буде після 11 квітня😓
Ще раз хочеться подякувати нашим дарувальникам , щирим, небайдужим людям і побажати їм,
Нехай чудовий пазл Вашого життя складається тільки з шматочків щастя і складає загальну картину радості й успіху. Нехай усі його щасливі шматочки будуть приклеєні один до одного міцним здоров'ям, а з кожним новим днем їхня кількість тільки зростає!
Село́ — один із видів населених пунктів в Україні та деяких інших країнах, найменша адміністративно-територіальна одиниця в Україні та Білорусі, одна з найдавніших назв поселень у слов'ян. У Київській Русі — княжий маєток.
Не злічити страшного невимовного горя у тих сім`ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, коханого, чоловіка. Жахлива трагедія, гинуло покоління, народжене у 60-х. Ніколи не повернути тих, хто навіки залишився на війні, для кого вона ніколи не закінчиться.Не одним сивим пасмом закосичена ця дата — 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 р. закінчилась для народів колишнього СРСР десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів — інтернаціоналістів.
15 лютого 2021 року минає 32 роки з дня виведення військ з Афганістану. Війна тривала майже 10 років. У ній брали участь більш ніж 160 тисяч українських військовослужбовців, понад 3000 з яких загинули, 72 зникли безвісти, близько 4000 отримали інвалідність. Афганська кампанія залишила невиліковну рану у серцях тих, хто брав участь у бойових діях, хто втратив друзів, синів чи батьків.
Тридцята річниця виведення військ з Афганістану – важлива подія в житті усіх, хто був причетний. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь. За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, у результаті якої в грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л.І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичного режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 -1985 роки. Виконували свій інтернаціональний обов язок і наші земляки. Багато з них мають бойові нагороди. Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули вони й нашого краю. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли тільки починаєш життя. Воїни-афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, ветерани. А цю війну називаємо помилковою.
Понад 75 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Проте вони не знали, що їх онуків також будуть називати ветеранами. Афганську війну можна називати по різному, але її не можна забути, як і інші війни. А тому цього дня та й завжди потрібно згадувати добрим словом учасників бойових дій, які воювали в Алжирі, Анголі, Бангладеш, Угорщині, В’єтнамі, Єгипті, Іспанії, Ємені, Камбоджі, Китаї, Кубі, Лаосі, Мозамбіку, Монголії, Сомалі, Фінляндії, Чехословаччині, Югославії, Ефіопії. Десятиліттями про ці події заборонялося говорити, їх замовчували. Ці сторінки історії до недавнього часу залишалися таємницею за сімома печатками, хоча учасниками цих воєн були сотні наших побратимів. Кожен з цих людей міг загинути в боях, отримати поранення, потрапити в полон, пропасти безвісти. Проте вони з честю виконували свій обов’язок.
Давайте ж і ми з вами будемо пам`ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.
«Інтелектуалізм творчості Валер’яна Підмогильного»
(до 120- річчя від дня народження (1901— 1937)
Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі під Катеринославом (нині околиця м. Дніпро) у селянській родині. Після закінчення початкової школи навчався у Катеринославському реальному училищі. У 1918 р. вступив до Катеринославського університету. Проте у 1919 р. він залишив навчання і працював учителем і два роки вчителював. У 1922 р. письменник переїхав до Києва, а з 1923 р. працював редактором видавництва «Книгоспілка», згодом – редактором журналу «Життя і революція», був одним із засновників літературної групи «Ланка» (з 1926 р. – МАРС). У 1929 р. В. Підмогильний переїхав до Харкова, де працював консультантом з іноземної літератури у видавництві «Рух».
Перші оповідання В. Підмогильний почав писати, ще навчаючись в училищі. У 1920 р. вийшла збірка «Твори. Том І». У 1921 р. з’явилися друком оповідання «В епідемічному бараці», повість «Остап Шаптала». У 1922 р. в еміграційному журналі «Нова Україна», який видавав Володимир Винниченко, був надрукований цикл оповідань «Повстанці» та оповідання «Іван Босий». У 1930 р. на сторінках журналу «Життя і революція» було надруковано роман «Невеличка драма», який нещадно засудили критики. В останні роки життя письменник зміг видати новелу «З життя будинку», а незавершена «Повість без назви» була надрукована лише у 1988 р.
Знаний Валер’ян Підмогильний і своїми перекладами з іноземних літератур: твори Вольтера, Д. Дідро, О. де Бальзака, Стендаля, Анатоля Франса, Гі де Мопассана, Г. Флобера та ін. Також переймався проблемами функціонування української мови, зокрема разом з Є. Плужником він уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926–1927 рр.).
8 грудня 1934 р. В. Підмогильний був заарештований і засуджений – десять років ув’язнення в концентраційному таборі на Соловецьких островах. У листопаді 1937 р., до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, згідно з постановою Особливої трійки УНКВД Ленінградської області, В. Підмогильний був розстріляний в урочищі Сандормох у Карелії.
День Соборності України – день, який символізує єдність земель України. Це одне з найважливіших свят нашої країни, яке підкреслює, що ми всі – це один народ і ніякі рубежі не зможуть нас розділити.
Вітаємо всіх українців з Днем Соборності!
Бажаємо зберігати силу духу, бадьорість і оптимізм. Нехай в кожній родині панує мир і спокій, любов і взаєморозуміння!
Ниврянська молодь та працівники культури, вітають Вас з величним святом -Різдвом Христовим ！！！ Смачної вам вечері, Духмяних добрих пампушок, Хай щастя стукає у двері, Нехай несе багатств мішок. Хай зірка з неба засіяє Й освітить всеньку темноту, Колядка гучно залунає Й прославить тую ніч святу! Христос ся рождає!
📖 130 років збірки детективів А́ртура Ко́нан Дойла «Пригоди Шерлока Холмса» (1891)
Понад 100 років світ читає твори про Шерлока Холмса. Слава цього героя затьмарила усіх знаменитих персонажів світової літератури.
Шерлок Холмс - проникливий і спритний чоловік. Його гостре око помічає в навколишньому найдрібніші деталі, а тонкий розум легко і винахідливо пов'язує їх воєдино, приходячи до несподіваних часом, але завжди правильних висновків. Шерлок Холмс - сищик, розслідування злочинів він прагне перетворити в точну науку. Він добре знає людей, і це допомагає йому розплутувати самі заплутані злочини.
17 лютого 2015 р., ми із глибоким сумом дізналися, що Господь покликав до Себе нашого односельчанина, відомого оперного співака Василя Яковича Марчака.
фото з полички "Він народився у нашому селі"
Створений такий плакат👇
Спогад дружини Василя Яковича
Ось кілька публікацій про нього:
На смерть українського співака Василя Марчака
Народився Василь 22 вересня 1956 року у селі Нівра . Бог обдарував хлопця сильним голосом, який розвинувся в чудовий тенор. Василь не зарив свій талант у землю, але все життя присвятив музиці. Працював хоровим диригентом на Чернігівщині, 1991 року отримав звання лауреату національного конкурсу «Золота осінь» (Львів) та закінчив Харківський інститут мистецтв (клас проф. Арканової). З 1990 року був солістом Харківського Державного Академічного театру опери та балету, паралельно багато років працюючи викладачем кафедри хорознавства та хорового диригування Харківської Державної Академії Культури. За чудовий тенор Василя Марчака називали «слобожанським Солов’яненком». Разом із трупою театру гастролював у Франції, Швейцарії, Іспанії, Бельгії. В першу чергу, уславився виконанням партій в операх, що входять до скарбниці національної спадщини (Андрій – в «Тарасі Бульбі» та Петро в «Наталці-Полтавці» М.Лисенко, Андрій в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), але був прекрасним виконавцем і партій із класичного західноєвропейського репертуару (Турриду в «Сільській честі» Маскан’ї, Каніо у «Паяцах» Леонковалло, Макріко у «Трубадурі» Верді). Також співак був одним із провідних солістів міського театру народної музики України «Обереги» під орудою Юрія Алжнєва. Тішив пан Василь харків’ян також виконанням українських народних та естрадних пісень в народному дусі і на різноманітних концертах, і в колі друзів. Особливу радість самому пану Василю приносили (за нашими спостереженнями) співи традиційних українських колядок.
Будучи вірним УПАЦ, Василь із дружиною Оксаною часом відвідували урочисті святкові служіння в парафії УЛЦ «ВСІХ СВЯТИХ» у Харкові, а по завершенні таких служінь радували нас своїм співом. Перший такий виступ відбувся на Дні Християнської музики в парафії 6 лютого 2011 року. Цьому передувало наше особисте знайомство із Василем і Оксаною, яке відбулося завдяки покійному нині поету Степану Сапеляку.
Деякі виступи Василя та Оксани Марчаків залишились у відеозаписах, з якими можна ознайомитися на офіційному сайті Громади ВСІХ СВЯТИХ.
Висловлюємо свої глибокі співчуття дружині покійного Оксані Марчак, всій родині та друзям.
7 січня 2013 року по завершенні святкової Служби Божої Василь та Оксана Марчаки серед членів і гостей Громади ВСІХ СВЯТИХ. Раніше подружжя заспівало колядки та українські пісні (фото вище і праворуч).
ВІДЕОЗАПИСИ дуету Василя та Оксани Марчак в Українській Лютеранській Церкві у Харкові:
День Християнської музики 6 лютого 2011 року Василь Марчак соло та у дуеті з Оксаною:
Василь та Оксана Марчаки в Лютеранській Церкві 3 липня 2011 року
Виступ Оксани і Василя Марчаків 16 червня 2013 року на відкритті ЛБШ
Виступ Оксани і Василя Марчаків 7 січня 2014 року на Різдво
17 лютого 2015 року
Пастор Віктор Хаустов
Також нижче додаємо прекрасну статтю із газети «Слобідський край» за 21 вересня 2006 року. Світлина - портрет Василя - з офіційного сайту театру Харківського театру опери і балету, інші світлини і відео взяти з відкритих джерел в Інтернеті.
Слобожанський Cолов’яненко
Мабуть, не випадково називаютьВасиля Марчакаслобожанським Солов’яненком. У них не тільки професія, талант, а й дні народження майже збігаються. Солов’яненко народився 24, Марчак — 22 вересня, щоправда, майже на чверть віку пізніше за великого українського співака. Отже, цієї осені соліст Харківської опери й міського театру народної музики України «Обереги», викладачАкадемії культурисвяткує золотий ювілей. До нього підійшов із вагомими здобутками. Він лауреат національного конкурсу вокалістів «Золота осінь» (Львів, 1990 рік.)
У Харківському оперному співає провідні тенорові партії, зокрема в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Паяци». Багато років поспіль новий сезон у ХАТОБі відкривається операми за його участі.
З успіхом виступає і в концертах за кордоном. У Франції та Бельгії вже навіть має свою слухацьку аудиторію. Шанувальники його таланту їздили за українською концертною групою від міста до міста, виявляючи щире захоплення українськими співаками, зокрема нашим тенором. Люблять його й у Києві. Два роки тому я була свідком, як на творчому звіті «Оберегів» у столиці країни сама берегиня нашої пісні Ніна Матвієнко піднімалася на сцену з квітами для Марчака.
Опера Тарас Бульба в ХАТОБі за участі В.Марчака (трейлер)
Цієї ж весни, виступаючи в Харківській філармонії у авторському концерті Юрія Алжнєва «...а мені за плечем журавлі журавлять», Василь Марчак так проникливо виконав «Не щебечи, соловейку» у пам'ять Анатолія Солов'яненка, що диск із цим записом помандрував аж за океан — до Канади.
Такий голос міг би стати окрасою будь-якої сцени світу. Проте сам Марчак тривалий час працював як диригент, хоча до співу його підштовхували імениті митці, почувши, як звучить його голос.
З КРИНИЦІ ДИТИНСТВА
Кажуть, усі ми родом з дитинства. Василь Марчак з українського Поділля, звідки пішла у світ Соломія Крушельницька. Голосом він у діда — Федора Марчака — капелана австро-угорської армії. Втім, сильними голосами й гарним співом подолян не здивуєш. До приходу радянської влади тут кожне село мало свій хор. Співали всі.
— І це правильно, — вважає Василь Якович, — недарма ж у стародавній Греції серед чотирьох обов'язкових наук, що мала опановувати освічена людина, поряд з астрономією, математикою значилася й музика. Спів позитивно впливає на розвиток особистості, характеру. За старих часів, згадувала Василева мати, дівчина, яка не співала, вважалася неповноцінною. Її не брали заміж. Батьки несли диригентові чувал пшениці, аби тільки прийняв їхнє чадо до хору.
До речі, на весіллях горілки ставили небагато, натомість рікою лилася тут музика й пісня. Знали подоляни секрет: оковита руйнує голос, вбиває Людину. А от свіжі яйця співакові не зашкодять. І коли Василь поїхав вступати до Чортківського музично-педагогічного училища Тернопільської області, батько на екзамен привіз йому свіжих яєць. Це ненька наказала, щоб випив п’ять-шість штук, перш ніж співати.
— Я стидався, — згадує Василь Якович. — Навколо такі поважні, красиво одягнені абітурієнти, суціль випускники музичних шкіл, а я з села. Але тато наполіг. Випив я ті яйця, і коли заспівав, комісія (а там було осіб 15) відразу вирішила: «Цей хлопець нам підходить». Вийшов, переможно сяючий, з аудиторії й бачу, всі, хто стояв під дверима, побігли до найближчого гастроному по яйця. Мені потім, скільки вчився, друзі це часто згадували.
СТУДЕНТСЬКІ РОКИ
Вчився він у прекрасних педагогів — випускників Варшавської, Краківської, Вільненської консерваторій, представників старої класичної академічної школи. Композицію викладала сестра великої Соломії. Мабуть, вони добре-таки його навчили, бо коли забрали Василя до армії, аж у Ленінград, заспівав він якось на концерті на честь жовтневих роковин українську пісню «Ніч яка місячна». І командир частини, суворий генерал-майор, який міг по три години тримати солдатів без рукавиць на морозі, раптом розчулився. Вийшов на сцену й оголосив: «Даю тобі короткотермінову відпустку додому». Певно, щось прокинулося в душі старого вояки. Василева пісня пробилася і до його серця. Втім, після армії вступив Марчак до Рівненського інституту культури вчитися на диригента, а не співака. Після закінчення отримав призначення в містечко Срібне на Чернігівщині. Керував капелою, в якій співала навіть місцева еліта, зокрема другий секретар райкому партії. Якось поїхали вони зі звітним концертом до Києва. І тут, коли Марчак «розспівував хор», тобто показував хористам, як треба виконувати якусь фразу, повз проходив Дмитро Гнатюк. Почувши сильний тенор, зупинився і звернувся до Марчака:
— Вам треба співати, а не диригувати. Голос є. Кидайте диригування, приїздіть до Києва вчитися в консерваторії.
— «Забив» Дмитро Михайлович мені голову цими словами, — згадує Василь Якович, — але до Києва я не поїхав, двоє синів були ще маленькими. А де жити? Залишився на Чернігівщині. Якось на гастролі приїхав до нас Анатолій Солов'яненко. Мене представили йому як місцеву знаменитість. Солов'яненко місяць жив у маєтку Галаганів. Я ходив до нього. Він був скромний, неговіркий, ні з ким не займався співом. Мені дав деякі поради щодо співу.
Зустріч з уславленим співаком справила на нього незабутнє враження. Але щось змінювати у своєму житті Марчак не хотів, бо мав хорошу роботу, повагу людей, облаштований побут. Та дружина (а вона теж професійний музикант, диригент, вони познайомилися ще студентами, бо вчилися разом) добре розуміла, що такий талант, як у її чоловіка, не можна закопувати. Оксана (Марчак називає дружину Оксаночкою) повезла його до Харкова — вчитися в консерваторії. Йому було вже 32 роки. Проте прекрасна співачка й, як видно, досвідчений педагог Валентина Арканова, прослухавши Василя, сказала: «Візьму тебе вчити. Якщо слухатимешся мене, все буде гаразд». Під її керівництвом Василь Марчак закінчив консерваторію за 2 роки. Талант співака, поєднаний з талантом педагога, здатен творити дива.
Будинок ХАТОБ у Харкові. Василь Марчак співав тут майже 25 років.
МІСТО, ЩО ВИВЕЛО НА СПІВОЧУ СЦЕНУ
Ось уже 17 років Василь Марчак співає в Харківському академічному театрі опери і балету імені М. В. Лисенка. Це місто виплекало його талант. Харків звів його з іншим прекрасним педагогом і музикантом, композитором Юрієм Алжнєвим, який працює в рідкісному жанрі лірико-філософської музики, черпаючи наснагу з глибоких криниць нашої автентичності.
Постановка опери М.Лисенка в Харківському Академічному театрі опери та балету імені М.Лисенка. Василь Марчак (крайній зліва) у партії Андрія.
Якось, готуючись до виступу перед представниками українсько-американського товариства, Марчак грав на баяні й співав. Було спекотне літо, у Василя аж спітніло чоло. Раптом до нього підійшов незнайомий чоловік і промовив:
— Тобі не треба грати, юначе, тобі треба співати. Давай баян, гратиму я.
Так Василь Марчак познайомився з Юрієм Алжнєвим, який виношував проект театру народної музики України. Нині «Обереги» — унікальний єдиний у нашій країні творчий колектив, що на сучасному грунті відроджує й дає нове життя та нове прочитання українській народній музиці. Гадаєте, фольклор щось архаїчне? У виконанні харківських «Оберегів» це набуває глибин космічного відлуння, в яке кожен виконавець вплітає голос свого таланту й музичної майстерності. Яскрава перлинка — чоловічий квартет у складі Василя Марчака,Миколи Колодочки,Віктора Червонюка, Володимира Якобишина. Втім, кожен із цих виконавців має і свою сольну програму. Одна з найулюбленіших у цьому плані пісень Марчака «Заграй ми, старий цигане», яку зазвичай виконують баритони. Василь — єдиний в Україні тенор, який співає її. Спеціально для нього Алжнєв обробив бельгійський варіант української пісні: почув якось за кордоном у кав'ярні, як тихенько наспівував її немолодий чоловік за сусіднім столиком, певно, емігрант. І швиденько записав на серветці. Оброблений талановитим композитором і виконаний талановитим співаком твір набув нового дихання — ставши справжнім міні-шедевром, що заворожує слухачів і довго-довго не відпускає їх. Спасибі вам, маестро.
Два роки тому мені пощастило побувати на концерті «Оберегів» у Києві і стати свідком того, як захоплено приймають слобожанських артистів кияни. А ті, хто почув уперше, не приховували здивування: «Ніколи не думали, що в Харкові може народитися такий український колектив».
Ми відчували гордість за своє місто. Цього року «Обереги» знову виступали в столиці, й верхнє «ля», що взяв Марчак на сцені й тримав аж поки спускався до залу, зачарувало слухачів. Йому влаштували овацію.
22 вересня Василю Марчаку виповнюється 50. Молодий вік зрілого таланту. Він ще не раз здивує й порадує нас своїм виконанням, як, власне, і «Обереги», де стільки яскравих творчих особистостей, заслужених артистів.
Василь Марчак цього звання не має. Поки що.
Вітаємо слобожанського Солов'яненка, наш золотий голос, із золотим ювілеєм.
Слобід. край. — 2006. — 21 верес. — С. 12.
Василь Марчак у партії Андрія в опері "Тарас Бульба"
З КРИНИЦІ ДИТИНСТВА Кажуть, усі ми родом з дитинства. Василь Марчак з українського Поділля, звідки пішла у світ Соломія Крушельницька. Голосом він у діда — Федора Марчака — капелана австро-угорської армії. Втім, сильними голосами й гарним співом подолян не здивуєш. До приходу радянської влади тут кожне село мало свій хор. Співали всі.
— І це правильно, — вважає Василь Якович, — недарма ж у стародавній Греції серед чотирьох обов'язкових наук, що мала опановувати освічена людина, поряд з астрономією, математикою значилася й музика. Спів позитивно впливає на розвиток особистості, характеру. За старих часів, згадувала Василева мати, дівчина, яка не співала, вважалася неповноцінною. Її не брали заміж. Батьки несли диригентові чувал пшениці, аби тільки прийняв їхнє чадо до хору.
До речі, на весіллях горілки ставили небагато, натомість рікою лилася тут музика й пісня. Знали подоляни секрет: оковита руйнує голос, вбиває Людину. А от свіжі яйця співакові не зашкодять. І коли Василь поїхав вступати до Чортківського музично-педагогічного училища Тернопільської області, батько на екзамен привіз йому свіжих яєць. Це ненька наказала, щоб випив п’ять-шість штук, перш ніж співати.
— Я стидався, — згадує Василь Якович. — Навколо такі поважні, красиво одягнені абітурієнти, суціль випускники музичних шкіл, а я з села. Але тато наполіг. Випив я ті яйця, і коли заспівав, комісія (а там було осіб 15) відразу вирішила: «Цей хлопець нам підходить». Вийшов, переможно сяючий, з аудиторії й бачу, всі, хто стояв під дверима, побігли до найближчого гастроному по яйця. Мені потім, скільки вчився, друзі це часто згадували.
СТУДЕНТСЬКІ РОКИ Вчився він у прекрасних педагогів — випускників Варшавської, Краківської, Вільненської консерваторій, представників старої класичної академічної школи. Композицію викладала сестра великої Соломії. Мабуть, вони добре-таки його навчили, бо коли забрали Василя до армії, аж у Ленінград, заспівав він якось на концерті на честь жовтневих роковин українську пісню «Ніч яка місячна». І командир частини, суворий генерал-майор, який міг по три години тримати солдатів без рукавиць на морозі, раптом розчулився. Вийшов на сцену й оголосив: «Даю тобі короткотермінову відпустку додому». Певно, щось прокинулося в душі старого вояки. Василева пісня пробилася і до його серця. Втім, після армії вступив Марчак до Рівненського інституту культури вчитися на диригента, а не співака. Після закінчення отримав призначення в містечко Срібне на Чернігівщині. Керував капелою, в якій співала навіть місцева еліта, зокрема другий секретар райкому партії. Якось поїхали вони зі звітним концертом до Києва. І тут, коли Марчак «розспівував хор», тобто показував хористам, як треба виконувати якусь фразу, повз проходив Дмитро Гнатюк. Почувши сильний тенор, зупинився і звернувся до Марчака:
— Вам треба співати, а не диригувати. Голос є. Кидайте диригування, приїздіть до Києва вчитися в консерваторії.
— «Забив» Дмитро Михайлович мені голову цими словами, — згадує Василь Якович, — але до Києва я не поїхав, двоє синів були ще маленькими. А де жити? Залишився на Чернігівщині. Якось на гастролі приїхав до нас Анатолій Солов'яненко. Мене представили йому як місцеву знаменитість. Солов'яненко місяць жив у маєтку Галаганів. Я ходив до нього. Він був скромний, неговіркий, ні з ким не займався співом. Мені дав деякі поради щодо співу.
Зустріч з уславленим співаком справила на нього незабутнє враження. Але щось змінювати у своєму житті Марчак не хотів, бо мав хорошу роботу, повагу людей, облаштований побут. Та дружина (а вона теж професійний музикант, диригент, вони познайомилися ще студентами, бо вчилися разом) добре розуміла, що такий талант, як у її чоловіка, не можна закопувати. Оксана (Марчак називає дружину Оксаночкою) повезла його до Харкова — вчитися в консерваторії. Йому було вже 32 роки. Проте прекрасна співачка й, як видно, досвідчений педагог Валентина Арканова, прослухавши Василя, сказала: «Візьму тебе вчити. Якщо слухатимешся мене, все буде гаразд». Під її керівництвом Василь Марчак закінчив консерваторію за 2 роки. Талант співака, поєднаний з талантом педагога, здатен творити дива.
Будинок ХАТОБ у Харкові. Василь Марчак співав тут майже 25 років.
МІСТО, ЩО ВИВЕЛО НА СПІВОЧУ СЦЕНУ
Ось уже 17 років Василь Марчак співає в Харківському академічному театрі опери і балету імені М. В. Лисенка. Це місто виплекало його талант. Харків звів його з іншим прекрасним педагогом і музикантом, композитором Юрієм Алжнєвим, який працює в рідкісному жанрі лірико-філософської музики, черпаючи наснагу з глибоких криниць нашої автентичності.
Постановка опери М.Лисенка в Харківському Академічному театрі опери та балету імені М.Лисенка. Василь Марчак (крайній зліва) у партії Андрія.
Якось, готуючись до виступу перед представниками українсько-американського товариства, Марчак грав на баяні й співав. Було спекотне літо, у Василя аж спітніло чоло. Раптом до нього підійшов незнайомий чоловік і промовив:
— Тобі не треба грати, юначе, тобі треба співати. Давай баян, гратиму я.
Так Василь Марчак познайомився з Юрієм Алжнєвим, який виношував проект театру народної музики України. Нині «Обереги» — унікальний єдиний у нашій країні творчий колектив, що на сучасному грунті відроджує й дає нове життя та нове прочитання українській народній музиці. Гадаєте, фольклор щось архаїчне? У виконанні харківських «Оберегів» це набуває глибин космічного відлуння, в яке кожен виконавець вплітає голос свого таланту й музичної майстерності. Яскрава перлинка — чоловічий квартет у складі Василя Марчака,Миколи Колодочки,Віктора Червонюка, Володимира Якобишина. Втім, кожен із цих виконавців має і свою сольну програму. Одна з найулюбленіших у цьому плані пісень Марчака «Заграй ми, старий цигане», яку зазвичай виконують баритони. Василь — єдиний в Україні тенор, який співає її. Спеціально для нього Алжнєв обробив бельгійський варіант української пісні: почув якось за кордоном у кав'ярні, як тихенько наспівував її немолодий чоловік за сусіднім столиком, певно, емігрант. І швиденько записав на серветці. Оброблений талановитим композитором і виконаний талановитим співаком твір набув нового дихання — ставши справжнім міні-шедевром, що заворожує слухачів і довго-довго не відпускає їх. Спасибі вам, маестро.
Два роки тому мені пощастило побувати на концерті «Оберегів» у Києві і стати свідком того, як захоплено приймають слобожанських артистів кияни. А ті, хто почув уперше, не приховували здивування: «Ніколи не думали, що в Харкові може народитися такий український колектив».
Ми відчували гордість за своє місто. Цього року «Обереги» знову виступали в столиці, й верхнє «ля», що взяв Марчак на сцені й тримав аж поки спускався до залу, зачарувало слухачів. Йому влаштували овацію.
22 вересня Василю Марчаку виповнюється 50. Молодий вік зрілого таланту. Він ще не раз здивує й порадує нас своїм виконанням, як, власне, і «Обереги», де стільки яскравих творчих особистостей, заслужених артистів.
Василь Марчак цього звання не має. Поки що.
Вітаємо слобожанського Солов'яненка, наш золотий голос, із золотим ювілеєм.
Слобід. край. — 2006. — 21 верес. — С. 12.
Слобожанський Cолов’яненко Мабуть, не випадково називаютьВасиля Марчакаслобожанським Солов’яненком. У них не тільки професія, талант, а й дні народження майже збігаються. Солов’яненко народився 24, Марчак — 22 вересня, щоправда, майже на чверть віку пізніше за великого українського співака. Отже, цієї осені соліст Харківської опери й міського театру народної музики України «Обереги», викладачАкадемії культурисвяткує золотий ювілей. До нього підійшов із вагомими здобутками. Він лауреат національного конкурсу вокалістів «Золота осінь» (Львів, 1990 рік.)
У Харківському оперному співає провідні тенорові партії, зокрема в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Паяци». Багато років поспіль новий сезон у ХАТОБі відкривається операми за його участі.
З успіхом виступає і в концертах за кордоном. У Франції та Бельгії вже навіть має свою слухацьку аудиторію. Шанувальники його таланту їздили за українською концертною групою від міста до міста, виявляючи щире захоплення українськими співаками, зокрема нашим тенором. Люблять його й у Києві. Два роки тому я була свідком, як на творчому звіті «Оберегів» у столиці країни сама берегиня нашої пісні Ніна Матвієнко піднімалася на сцену з квітами для Марчака.
Василь Марчак у партії Андрія в опері "Тарас Бульба"
Цієї ж весни, виступаючи в Харківській філармонії у авторському концерті Юрія Алжнєва «...а мені за плечем журавлі журавлять», Василь Марчак так проникливо виконав «Не щебечи, соловейку» у пам'ять Анатолія Солов'яненка, що диск із цим записом помандрував аж за океан — до Канади.
Такий голос міг би стати окрасою будь-якої сцени світу. Проте сам Марчак тривалий час працював як диригент, хоча до співу його підштовхували імениті митці, почувши, як звучить його голос.
На смерть українського співака Василя Марчака 17 лютого 2015 р. ми із глибоким сумом дізналися, що Господь покликав до Себе доброго друга Громади ВСІХ СВЯТИХ УЛЦ у Харкові, відомого оперного співака Василя Яковича Марчака.
Народився Василь 22 вересня 1956 року у селі Нирва Борщівського району, що на Тернопільщині. Бог обдарував хлопця сильним голосом, який розвинувся в чудовий тенор. Василь не зарив свій талант у землю, але все життя присвятив музиці. Працював хоровим диригентом на Чернігівщині, 1991 року отримав звання лауреату національного конкурсу «Золота осінь» (Львів) та закінчив Харківський інститут мистецтв (клас проф. Арканової). З 1990 року був солістом Харківського Державного Академічного театру опери та балету, паралельно багато років працюючи викладачем кафедри хорознавства та хорового диригування Харківської Державної Академії Культури. За чудовий тенор Василя Марчака називали «слобожанським Солов’яненком». Разом із трупою театру гастролював у Франції, Швейцарії, Іспанії, Бельгії. В першу чергу, уславився виконанням партій в операх, що входять до скарбниці національної спадщини (Андрій – в «Тарасі Бульбі» та Петро в «Наталці-Полтавці» М.Лисенко, Андрій в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), але був прекрасним виконавцем і партій із класичного західноєвропейського репертуару (Турриду в «Сільській честі» Маскан’ї, Каніо у «Паяцах» Леонковалло, Макріко у «Трубадурі» Верді). Також співак був одним із провідних солістів міського театру народної музики України «Обереги» під орудою Юрія Алжнєва. Тішив пан Василь харків’ян також виконанням українських народних та естрадних пісень в народному дусі і на різноманітних концертах, і в колі друзів. Особливу радість самому пану Василю приносили (за нашими спостереженнями) співи традиційних українських колядок.
Будучи вірним УПАЦ, Василь із дружиною Оксаною на наше запрошення часом відвідували урочисті святкові служіння в парафії УЛЦ «ВСІХ СВЯТИХ» у Харкові, а по завершенні таких служінь радували нас своїм співом. Перший такий виступ відбувся на Дні Християнської музики в парафії 6 лютого 2011 року. Цьому передувало наше особисте знайомство із Василем і Оксаною, яке відбулося завдяки покійному нині поету Степану Сапеляку.
Висловлюємо свої глибокі співчуття дружині покійного Оксані М
В ПУБЛІКАЦІЇ Є ВИКОРИСТАНА ІНФОРМАЦІЯ З ІНТЕРНЕТУ.
Мабуть, немає жодного нашого співвітчизника, який не пам’ятає подій, що відбувалися в Києві та по всій країні в кінці 2013 – на початку 2014 року. Для більшості вони стали справжнім переломом у свідомості, адже ніколи до того в мирній Україні народні протести не мали такої кривавої розв’язки.
20 лютого, став найкривавішим в історії Революції Гідності. Силовики цілком відкрито застосовували вогнепальну зброю, а в мережі з’явилося відео зі снайперами. Було вбито близько 70 осіб.
Пізно ввечері 20 лютого українські парламентарі зібралися та прийняли постанову, якою засудили насильство проти своїх громадян та визнали позазаконними дії силових структур. Всі в країні зрозуміли, що злочинна влада нарешті зазнала поразки. 21 лютого в центрі Києва відбувалося прощання з загиблими, а в ніч на 22 лютого колишній президент залишив Київ, а 27 лютого стало відомо, що він перебуває на території Росії. Злякавшись відповідальності, за прикладом Януковича з країни виїхали деякі чиновники та силовики.
Пам’ятаючи про Героїв Небесної Сотні, незважаючи на всі відмінності щодо мови спілкування та етнічного походження, ми розуміємо, що найвищими цінностями залишаються свобода, гідність та право самим обирати свою долю.
Куточок пам'яті "З вірним серцем ти небес дістанеш"
Міжнародний День рідної мови відносно молоде свято – до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть.
Історія свята, на жаль, має дуже трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову.
Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Тридцятій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний День рідної мови як привід для роздумів та зосередження уваги на мовному питанні. Починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і в Україні.
Виставка - цитата "Я голову перед ним схиляю знову , його величність - рідне слово！"
